Будинок протоієрея Вартмінського

В одном из самых уютных уголков города Вознесенска Николаевской области, по исторической улице Софиевской, 32 (ранее ул. Пушкинская, Верхняя Мариинская и Марии) среди зелени кленов, каштанов, красочных цветников в старинном здании находится вспомогательная школа-интернат.

Первый камень современного здания был заложен еще в далеком 1869 тогдашним владельцем участка земли, протоиереем Свято-Вознесенского кафедрального собора Михаилом Елисеевичем Вартминским. Ему досталось это место, по утверждению старшего нотариуса одесского окружного суда, покупкой 9 сентября 1869 года в семье Мустяцы.

М.Е. Вартминский родился в 1805 году в городе Каменское (Днепропетровская обл.) в семье священника Елисея (1780-27 января 1825) и жене его Елены (1787-12 Мая 1823).

В 1823 году поступил в Екатеринославскую духовную семинарию в городке Екатеринослав (современный город Днепропетровск). Окончил в 1829 году со званием студента. Также обучался в Одесской духовной семинарии. В 1831 году был рукоположен в священники, а уже в 1835 был возведен в сан протоиерея.

В 1834 году он женился на 18-летней Евдокии Федоровне (род. ок. 1816, ум. 11.01.1874 от рака в груди в возрасте 58 лет). Уже через год 1835 г. у них родилась дочь Мария (20 января 1855 г. в возрасте 20 лет вышла замуж за 40-летнего старшего адъютанта-ротмистрова штаба 9-го округа Федора Макаровича Марьянова).

В 1836 г. у Михаила и Евдокии Вартминских родился сын Ианнуарий, ставший в будущем священником Вознесенского собора и Алексеевской церкви города Николаева. За свою жизнь Ианнуарий получил две награды: в январе 1862 г. архипастырское благословение – изложенное «за обучающее преподавание слова Божия»; октябре 1862 г. право ношения набедренника – награжден «за отлично-бережную службу». Умер в 1864 г. в Вознесенске, где до последнего дня своей жизни служил в местном соборе.

В 1839 родился сын Георгий. Краткий экскурс его карьерной жизни:

● 1863 - рукоположен в диакона

● Январь 1864 - рукоположен в священники

● Был священником в разных местах служения: 1863-64 поселок Владимировка, Николаевская

церковь, диакон

● Январь 1864-сентябрь 1864 г. с.Лозуватка, Покровская церковь, священник

● Сентябрь 1864-март 1871 г. с.Щербани, Гавриило-Архангельская церковь, священник

● Март 1871-ноябрь 1871 г. с. Мел, Петропавловская церковь, священник

● Ноябрь 1871 г. с.Петровское, священник

● 1874 г. с.Кумар, Димитриевская церковь, священник

● До сентября 1879 г. с.Плоске, священник; в сентябре 1879 года уволен за штат

● С декабря 1881 г. с.Осиповка, заштатный священник (определен на место по просьбе)

Умер в 1881 году.

Также 8 августа 1842 родился сын Александр и в 1850 сын Сергей, который через два года своей жизни умер.

Сам Михаил Елисеевич Вартминский, кроме того, тоже провел свою жизнь в разных городах служения и должностях. 1831-32 г. в городе Екатеринослав (Днепропетровск) в Екатеринославской духовной семинарии, в должности священника, профессора богословия.

1832-35 р. - Херсонської та Таврійської єпархій, м.Катеринославля, присутнім священником у Катеринославській духовній консисторії.

1835-37 р. - Херсонської та Таврійської єпархій, Таврійської губерній, Дніпровського повіту, м.Альошки, Введенському соборі, протоієрей, настоятель, благочинний 1-ї частини Дніпровського повіту.

З 30 листопада 1837 р. - Херсонської та Таврійської єпархій, Херсонської губернії, Єлисаветградського повіту, м.Вознесенська, Петропавлівському соборі, протоієрем, настоятелем, благочинним 9-го, 10-го, 11-го та 12-го кавалерійського округу військового поселення, законоучитель артилерійських батарейних шкіл.

У 1862 році Петропавлівський собор Бузького передмістя, в якому служив Вартмінський, був приписаний до Вознесенського собору, що збудували у 1846 році.

А 1868 року військове поселення було скасовано, після чого храм та його духовенство перейшли до єпархіального відомства.

Михайло Єлисейович очолював Вознесенське благочиння протягом 52 років, до смерті 1889 року. Він мав величезну пошану і в парафіян, і в священнослужителів. Святитель Інокентій Борисов, архієпископ Херсонськой-Таврійської єпархії, в 1848-57 році відзначав надзвичайну освіченість і високу культуру священника Вартмінського. У своєму донесенні священному Синоду святитель Інокентій відзначив не лише успішну діяльність його як священнослужителя, а й як викладача. Він був серед тих небагатьох священників, з якими святитель вів особисте листування.

Також у нього було безліч нагород, які він отримав в різні роки свого життя:

● 1832 - право носіння набедренника

● 1839 - право носіння скуфії

● 1841 - орден св.Анни 3-го ступеня

● 1845 - право носіння камілавки

● 1846 - архіпастирська вдячність і подяка

● 1847 - право носіння наперсного хреста («золотий наперсний хрест, що від Святого Синоду

видається»)

● 1847 - вдячність та подяку від Святішого Синоду

● 1850 - право носіння палиці

● 1851 - архіпастирська вдячність і подяка

● 1852 - орден св.Анни 2-го ступеня

● 1855 - подяка від Херсонського єпархіального піклування

● 1855 - орден св.Анни 2-го ступеня з Імператорською короною

● 1857 - вдячність та подяка від Святішого Синоду

● 1866 - благословення Святішого Синоду

● 1867 - благословення Святішого Синоду, подано «за чудово-дбайливу службу»

● 1868 - благословення Святішого Синоду

● 1870 - орден св.Володимира 4-го ступеня

● 1870 - подяка від опікуна Одеського навчального округу

● 1874 - подяка від опікуна Одеського навчального округу

● 1875 - архіпастирська подяка, виражена за «ревне виконання обов'язків благочинного»

● 1875 - подяка від опікуна Одеського навчального округу

● 1875 - подяка від Херсонського єпархіального піклування

● 1876 - орден св.Володимира 3-го ступеня, нагороджений за «заслуги з духовного відомства»

● 1879 - золотий наперсний хрест з прикрасами, піднесений парафіянами

● липень 1882 - знак Червоного Хреста

Після смерті М.Є. Вартмінського 8 лютого 1889 року, його будинок по вул. Софіївській, 32, перейшло у власність за духовним заповітом в рівних частинах - доньці Марії Михайлівній Мар'яновій, онуку сина Іаннуарія - поручику Федору Іоановичу Вартмінському та дітям сина священника Георгія - Івану та Олені.

Окрім цього будинку у нього були ще статки по вул. Одеській (зараз вул. Київська) і два будинки по Олександрівській вулиці, нині це вулиця Шевченка №19 та №21. Пізніше у 1873 році він продав ці будови вознесенським купцям 2-гільдії, - №19 пішло до рук Шлеме Шимоновичу Бобьєру, а №21 Мойсею Яковичу Айзману, який окрім торгівлі хліба та зерна, був ще й єврейським письменником, котрий володів типографією в нашому місті. Нажаль всі ті будівлі, які згадано вище, були зруйновані в часи Революційних подій і в період Другої світової війни.

Після вступу нащадків у спадок Вартмінского над його майном, будівля по вулиці Софіївській була продана.

22 лютого 1890 року вона перешла купівлею у власність державного селянина Олександра Павловича Єрьоміна, який займався бакалійною та колоніальною торгівлею. Тимчасовий хазяїн прожив у тому будинку п’ять з половиною років.

12 липня 1896 року О.П. Єрьомін виставляє те саме майно на прилюдні торги Єлизаветградського окружного суда. На тих торгах 16 липня 1896 р. будинок купує дружина Ново-Бузького священника Анна (Ганна) Василівна Смирягіна.

А.С. Смирягіна народилася близько 1870 р. в місті Миколаїв. Її батько - надвірний радник Василь Федорович Петров, який 1875 р. був відправлений на військову службу в Кокандське ханство призначений старшим лікарем 2-го Туркестанського Лінійного батальйону. Загинув на війні 8 серпня 1875 р. в поселенні Нау/Наманган, Кокандське Ханство. Причина смерті - був зарізаний кокандцями.

У Анни також було дві сестри: перша - Марія Василівна Вахніна (1871 р., місце народження м. Миколаїв), дружина Володимира Олексійовича Вахніна (1868 р., місце народження м. Миколаїв), Кадровий офіцер; друга - Ольга Василівна Коршикова (1872 р., місце народження м. Миколаїв), дружина Нестера Григоровича Коршикова (1818 р., місце народження Богоявленськ, м. Миколаїв), кораблебудівник XIX століття, будівельник парусно-гвинтових та перших броненосних кораблів, інспектор кораблебудівних робіт Миколаївського порту, генерал-лейтенант Корпусу корабельних інженерів.

Сама Анна Василівна 4 червня 1889 р. одружилася з письменником і священником Миколаївського Симеоно-Агрипінського Молитовного дому Олександром Павловичем Смирягіним (1862 р., місце народження Смоленська губернія). У них було шестеро дітей: Олександр (р.н. 08.10.1890, Миколаїв); Анна (Ганна) (р.н. 10.11.1891, Миколаїв); Софія (р.н. 02.02.1894, Миколаїв); Єлизавета (р.н. 19.02.1898, Новий Буг); Марія (р.н. 15.03.1900, Новий Буг); Ольга (р.н. 27.06.1901, Новий Буг).

У 1897 р. О.П. Смирягін зі своєю дружиною Анною та дітьми був переведений з Миколаївського храму в Новий Буг, Миколаївської обл. священником Різдво-Богородичної церкви, де він прослужив до 1904 року.

У самому Вознесенську сім'я Смирягіних проживали не завжди, іноді приїжджали до міста у свій маєток для відпочинку. Проте будинок ніколи не пустував, він служив як орендоване приміщення. Одним з таких орендарів був інженер підполковник Федір Ігнатович Кухаренко, який і став наступним власником.

13 березня 1900 року священник О.П. Смирягін, діючий за довіреності своєї дружини А.В. Смирягіної, продав приналежне їм нерухоме майно, що по вул. Софіївській, 32, інженеру Ф.І. Кухаренку.

Федір Ігнатович народився 17 лютого 1832 року. У 1864 р. був переведений до Вознесенської Інженерної інстанції, де був визначений гарнізоним інженер-прапорщиком в Інженерний корпус.

● 13 жовтня 1867 р. - одержав звання підпоручик

● 31 березня 1874 р. - поручик

● 20 квітня 1880 р. - штаб-капітан

● 8 квітня 1884 р. - капітан

● 24 березня 1896 р. - підполковник

● 14 квітня 1902 р. - полковник

● 29 червня 1908 р. - був звільнений у відставку з мундиром та пенсією з виробництва у

генерал-майори.

У Ф.І. Кухаренка було також 4 ордени:

● 1874 - Св. Станіслава 3-го ступеня

● 1880 - Св. Анни 3-го ступеня

● 1894 - Св. Станіслава 2-го ступеня

● 1900 - Св.Володимира 4-го ступеня «за 35 років бездоганної служби в офіцерських чинах»

З 1892 по 1913 р. Федір Ігнатович брав активну участь у виборах і був неодноразово обраний у гласні вознесенської міської думи. А у 1908 р. після звільнення С.С. Лузановського за судових розглядів із Контрамарками та судом над ним, був призначений губернським управлінням на посаду міського голови Вознесенська.

До купівлі Ф.І. Кухаренком будинка, який був згаданий вище, він зі своєю дружиною Олександрою Нікіфорівною проживав у величезному маєтку по Олександрівській вулиці поряд з Інженерним відомством. На сьогоднішній день це території будівель по вул. Шевченка № 11 та № 13.

Власником будинку і ділянкою землі навколо була записана Олександра Нікіфорівна. Саме її 3 грудня 1875 року продали зі зруйнованими на них спорудами колишнього майна Ротмістра Київського Гусарського полку Миколи Бурмачевського (проживав там до 1860 р.), тодішні власники генерал-майор Іван Іванович Самаржі та капітан гвардії Петро Ілліч Живкович.

У 1878 р. родина Кухаренків на місці старих напівзруйнованих будівель збудували новий величезний маєток, у якому жили до 1900 руку. А після їхнього переїзду на вулицю Пушкінську (вул. Софіївська), частину маєтку на 4 роки узяв в оренду судновласник, хліботорговець і довірена особа торгового дому «Луї Дрейфус» у Вознесенську - Зіньківський міщанин Айзік Герцович Кібрік (він же Айзік-Герш Шмулевич Кібрік, після 1917 р. Адольф Гершевич Кібрік), батько майбутнього художника-живописця, графіка, ілюстратора, педагога, Євгена (Герца) Адольфовича Кібріка.

Разом з Айзіком Герцовичем проживав і його брат Проскурівський міщанин Аізраїл-Герш Шмулевич Кібрік та батько - Проскурівський міщанин та Громадський рабин Герш Шмулевич Кібрік, і з 1902 р. дружина його Ліда (Любов) Мойсеєвна Кібрік (Брославська).

Також у власності Кухаренків була будівля на розі вулиць Одеської і Нижній Петербурзькій, нині те місце знаходиться на розі вул. Одеської і Київської № 12.

Нажаль, ті дві вище згадані будівлі до наших днів не збереглися, але залишилася історія.

Що до будинку по вулиці Софіївській, 32, Федір Ігнатович після купівлі, зробив ремонт і реконструкцію фасаду, у дворі пристроїв складські приміщення і стайню. Вони з дружиною Олександрою прожили там шість з половиною років.

І вже 23 січня 1907 року Ф.І. Кухаренко продає будинок вознесенському купцю Митрофану Філіповичу Пішеніну, а сам с дружиною переїздить у свій новий дім на розі вулиць Маріїнській і Озерній (нині провулок Костенка).

М.Ф. Пішенін відомий на півдні України як купець-заводчик, крупний землевласник і член міського сирітського суду, родовід, якого бере свій початок від Арбузинки й аж до Одеси та Миколаєва народився у 1855 р. в с.Костянтинівка, Арбузинського району, Миколаївської обл. Батько - Філіп Марков Пішенін, купець другої гільдії, матір - Катерина Яківна Пішеніна.

За деякими даними у Митрофана було 4 брата і 2 сестри - Анна, Євдокія, Всеволод, Василь, Меркель і Феофан, який помер від корости у 1886 році. Сім'я Пішеніних була православної віри.

18 січня 1887 року Митрофан Філліпович одружився на Єлизаветі Васильєвій, доньці міщанина і купця другої гільдії - Василя Стасовича Лефтера; дружина - Ксенія Іванівна Лефтер. На той час Єлизаветі було 19 років (1868 р.н.), а Митрофану - 31.

Сім'я Лефтер займалася торгівлею кута кам'яного та солі, їхні магазини знаходилися на Миколаївській вулиці (нині вул. Соборності). Також Василь Стасович брав активну участь в житті міста, так наприклад, у 1894 році він був обраний у голосні Вознесенської міської ради.

У подальші роки в сім'ї Єлизавети та Митрофана народилося вісім дітей. Сім синів: Михайло (21 жовтня 1887 р.), Гаврило (24 березня 1889 р.), Аркадій (12 січня 1891 р.), Борис (21 квітня 1892 р.), Сергій (30 березня 1894 р.), Олександр (15 березня 1898 р.), Микола (29 квітня 1902 р.). Одна донька: Ольга (2 липня 1900 р.).

Відомо, що похресними батьками Сергія та Ольги, були два відомих купці хліба зернової продукції міста Вознесенська, меценат Єгор Єгорович Позе і Мохортов Федір Мойсейович. Їхні торгівельні лавки знаходилися на Базарній площі і Петербурзькій вулиці (нині вул. Київська).

Особисто сам Митрофан Філліпович входив в число найбагатших купців міста. У нього у Вознесенську на Базарній площі було дві лавки для продажу хліба і зерна, два магазина мануфактурних товарів, також в Костянтинівці були землі для засіву зерна, два магазина мануфактурних товарів - один у його власному домі, другий в домі брата Василя Філіповича Пішеніна і два водяних млина на березі річки Буг - один належав йому, він придбав його у вознесенського купця Лазарія Ісаєвича Теплицького, другий його дружині Єлизаветі Васильєвій, вона придбала його в 1889 р. у міщанина містечка Бершади Ольвіопольського повіту Рефуля Нухімовича Шойхата.

Зі спогадів історії Митрофан був самолюбною людиною і затятим противником Радянської влади. Про його самолюбство свідчить ось такий факт (із статтей І.І. Курієнка «Місто Вознесенськ»): «у минулому на куті вулиці Пушкінська та Урсулова поруч з Пішеніном стояли будівлі, власник яких Непман-Ліберман Соломон Маркович. Був власником великого мануфактурного магазину, що розташовувався на ринку в районі котельні. Крім магазину він здавав у найм квартири. Звичайно в хорошому особняку здавав квартири більш заможним громадянам, а в особняку поряд з будинком Пішеніна менш заможним. Так вот Непман-Ліберман вирішив на кордоні земельної ділянки з Пішеніним побудувати приміщення для проживання прислуги. Вікна цього приміщення виходили у двір Пішеніна. Щоб помститися Ліберману Пішенін відступивши півметра від цієї будівлі побудував по всій довжині стайні для коней і заявив: "Нехай день та ніч вони ржуть і тупають копитами, щоб люди, які проживають там, не могли відпочивати"».

1917 р. під час Громадянської війни Пішенін М.Ф. був контрреволюціонером, активно допомагав денікінцям, був організатором їх розвідки.

В 1919 р. в будинку Пішеніна по вул. Софіївській, 32, було розміщено Військовий комісаріат, комісаром Вознесенського ревкому призначили І.Д. Стрижака, його заступником було призначено Іллю Філіпова - відомого на той час Вознесенського діяча.

1930-1933 рр. в цьому будинку працювала школа для підготовки керівників виробництва. Тут готувалися кадри для роботи в партійних радянських органах, а також на виробництві, які тоді були дуже потрібні державі. Перед Великою Вітчизняною війною в цьому будинку був райвиконком, а потім дитячий будинок, організатором і керівником якого була Марія Кирилівна Жукова, згодом організатор і керівник швейної фабрики.

У 1945 р. під час останніх боїв Великої Вітчизняної війни до Вознесенська почали прибувати перші групи дітей-сиріт, чиїх батьків забрала страшна війна. Саме тут, на вулиці Пушкінська був дитячийбудинок, який дав домівку, затишок, тепло цим обездоленим дітям. Як згадують працівники дитбудинку, вже в травні 1945 року тут перебувало понад 170 дітей віком від 7 до 17 років.

Дитячий будинок працював протягом двадцяти років, аж до 1965 р. За цей час понад дві тисячі дітей отримали в ньому путівку в самостійне життя. Вихованці дитячого будинку навчались та здобували середню освіту в школах №1,2 м. Вознесенська.

У серпні 1965 р. Вознесенський дитячий будинок був реорганізований у школу-інтернат для дітей з особливими потребами. Першим директором школи став досвідчений педагог Анатолій Карпович Чеховський. Він очолював школу протягом 15 років та багато зробив для зміцнення її матеріальної бази, згуртування колективу педагогів і учнів.

Значний внесок в становлення та розвиток допоміжної школи вніс її перший завуч - талановитий педагог Іван Пилипович Діордієв. Його послідовницею на протязі 25-ти років з 1968 року стала Ніна Григорівна Броднікова - педагог і керівник з великої літери, мудра, чуйна людина. Ніна Григорівна Ібула справжнім вчителем вчителів, вихователів, турботливою матір’ю вихованцям.

У 1966 році в інтернаті навчалось та виховувалось 180 дітей. Основним завданням школи з перших днів її існування стала трудова підготовка учнів, озброєння їх необхідними професійними навичками сільськогосподарської праці, столярної, взуттєвої, швейної справи.

У 60-ті роки була створена база для трудової підготовки вихованців: побудовані та обладнані шкільні майстерні, свинарники. Вихованці школи утримували 15 одиниць поголів’я свиней, обробляли 20 гектарів землі і забезпечували себе у повному обсязі м’ясом та овочами.

У 1970 році школу-інтернат очолив Анатолій Васильович Поклад. Вихованці і колеги з глибокою повагою згадують свого директора. В той час школа зросла, і виникла гостра потреба у будівництві навчального корпусу. Анатолій Васильович приклав багато зусиль для вирішення цієї проблеми. У 1975 році відкрив свої двері для учнів світлий двоповерховий навчальний корпус.

Саме в 70-ті роки профільне трудове навчання вихованців було поставлено на виробничу основу. Школа уклала договори про співпрацю з місцевим виробничим взуттєвим об’єднанням «Черевички», швейною фабрикою. Вихованці школи проходили виробничу практику, виконували замовлення з ремонту взуття, пошиттю робочого одягу. Випускники школи-інтернату отримали змогу після закінчення працювати на цих підприємствах. Більшість зарекомендували себе добросовісними працівниками.

У 1977 році директором школи була призначена Катерина Дмитрівна Некоз. Вона очолювала колектив п’ять років. Це був час творчих пошуків, становлення молодих педагогічних кадрів. Під керівництвом К.Д. Некоз глибокого змісту набуло в школі військово-патріотичне виховання учнів. Пошукова робота, походи по місцях боїв Великої Вітчизняної війни вихованців під керівництвом педагогів: Добровольської О.І., Кравчук Н.І., Кольчака Б.Я., Летуновського Л.В., Підіної Т.В. була увінчана відкриттям у школі музею Бойової Слави. Ця подія широко висвітлювалась у місцевій газеті «Радянська правда».

У 1982 році школу-інтернат прийшов новий директор - Микола Костянтинович Паладій - людина неспокійної творчої вдачі, новатор. Він по-справжньому дбав про належну трудову підготовку вихованців. Завдяки зусиллям Миколи Костянтиновича учні школи отримали можливість набувати практичних вмінь на виробництві - у радгоспі «Зелений гай».

У 1988 році колектив школи очолив Анатолій Іванович Савченко. Він зумів за короткий час значно зміцнити матеріальну базу та створити належні побутові умови для вихованців. В кожному класі з’явились телевізори, магнітофони та інші ТЗН.

З вересня 1990 року по серпень 1991 року директором школи працював Олександр Савелійович Шинкарьов.

З 1991 по 2006 рік школу-інтернат очолював Борис Іванович Захарченко. Під його керівництвом колектив наполегливо, творчо працював над вирішенням проблем спеціальної освіти, громадянського виховання дітей.

З перших днів заснування самовіддано працювали в школі-інтернаті справжні майстри своєї справи, талановиті педагоги-дефектологи: вчитель швейної справи Алла Юхимівна Головко, логопед Олена Іванівна Добровольська, вчитель взуттєвої справи, Заслужений працівник освіти України Микола Васильович Дудник, вчитель російської мови, завуч Наталія Іванівна Кравчук, вчителі початкових класів Людмила Іванівна Ніколаєвська, Олена Михайлівна Пруднікова, вихователі: Таїсія Василівна Підіна, Лілія Олександрівна Голубєва, Валентина Андріївна Плєшакова, Лідія Костянтинівна Ганенко, бібліотекар Валентина Іванівна Прадіденко. Ці люди внесли значний внесок в створення, зміцнення школи-інтернату, віддавали і віддають свої знання, тепло, щедрість своїх сердець дітям з нелегкою долею.

З особливою любов’ю вихованці, колеги згадують талановитого вчителя-дефектолога Наталію Іванівну Кравчук, яка віддала школі-інтернату майже 20 років самовідданої праці. Саме завдяки Наталії Іванівни з 1975 по 1993 роки в школі став впроваджуватись найпередовіший педагогічний досвід з навчання, виховання дітей з вадами розумового, фізичного розвитку. Наталія ІванівнаКравчук організувала співпрацю колективу школи з науковцями, кращими педагогами м.Києва. Вчителі, вихователі отримали нагоду обмінюватись кращими методами, прийомами корекції, реабілітації дітей з особливими потребами, в тому числі дітей-інвалідів. Вихованці, колеги любили і поважали Наталію Іванівну за принциповість, неординарність, щедрість душі.

У 1993 Кравчук Н.І. пішла на заслужений відпочинок, але тісний зв'язок з рідною школою-інтернатом вона не втрачала. Мудрі поради Наталії Іванівни та таких, як вона, відданих справі вчителів, є надійною підтримкою в роботі.

Разом з педагогами самовіддано, на протязі багатьох років створювали затишок, віддавали тепло дітям кухарі, няні, прибиральники, медичні та інші працівники школи-інтернату. Серед них кухар від Бога, справжня турботлива мати вихованців Галина Василівна Литвиненко, що очолювала шкільну їдальню на протязі 35 років. Ті смачні сніданки, обіди, вечері, які з любов’ю готувала дітям Галина Василівна, вони запам’ятали на все життя.

Сьогодення школи тісно пов’язане з приходом молодого, енергійного директора - Наталії Олександрівни Хоронжук, яка очолила колектив у серпні 2006 року. Не дивлячись на вік, Наталія Олександрівна вже добре знала проблеми та потреби спеціальної школи-інтернату, бо до цього мала 12-ти річний досвід роботи вчителем, заступником директора з виховної роботи Рацинської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату.

Наталья Александровна сумела за короткое время создать в педагогическом и учащемся коллективе атмосферу взаимоуважения, доверия, сотрудничества и творческого поиска. Наталья Александровна, как настоящая хозяйка, сделала все для того, чтобы школьный дом стал еще лучше, теплее для детей, всего коллектива интерната.

В 2021 году школа-интернат реорганизована в Коммунальное заведение «Вознесенская специальная школа» Николаевского областного совета. В то время в специальной школе обучалось 257 детей.

Приоритетными направлениями деятельности школы является создание наиболее благоприятных условий для восстановления творческого, физического, психического и интеллектуального потенциала детей с особыми потребностями, развитие их творческих способностей через обновление коррекционного учебно-воспитательного процесса. Для этого за последние годы значительно укреплена материальная база школы: проведен капитальный ремонт и переоснащение пищеблока, банно-прачечного помещения, бытовых туалетных комнат, школьных мастерских, спортивного зала, медицинского блока, построен зал для коррекционных занятий по лечебной физкультуре, ритмики, обустроена игровая комната.

Источники истории:

● Контора нотариуса С.М. Шмакова, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1870-1877)

● Контора нотариуса А.Н. Томачинского, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1893)

● Контора нотариуса Я.Б. Эпштейна, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1874–1897)

● Контора нотариуса И.П. Добровольского, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1870-1892)

● Контора нотариуса Ф.А. Кривицкого, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1898-1912)

● Контора нотариуса Д.М. Клечковского, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1892-1913)

● Контора нотариуса Л.И. Добровольского, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии (1907-1913)

● Вознесенская мещанская управа, г. Вознесенск Елисаветградского уезда Херсонской губернии

● Коллекция метрических книг учреждений религиозных культов, существовавших на территории Николаевской области

● Куриенко И.И. Город Вознесенск: Повесть в газете с продолжением (к 200-летию со дня рождения города Вознесенска). Советская правда. 1990. - №72-94

● В 2011 г. Свято-Вознесенском кафедральном соборе – 5 лет. Прошлое и настоящее. Информация собрана и составлена ​​членом приходского совета Свято-Вознесенского кафедрального собора Семеновой Т.Ф.