Золота скарбниця Запорізької Січі.

У червні 1775 р. генерал Петро Текелій зайняв Запорізьку Січ. Частина запорозьких козаків, не бажаючи служити російському імператору, пішли на територію, підконтрольну імперії Османа, де заснували Задунайську Січ. Але перебратися на правобережжя Бугу виявилося можливим лише через Сокільську переправу в районі нинішньої Болгарки – перевезення в районі Гарда контролювалися російськими військами. Запорожці зуміли захопити з собою більшу частину скарбниці та канцелярії. Не бажаючи віддавати добро ні росіянам, ні туркам – вони поховали його на схилі глибокої балки, неподалік Сокільської переправи.

У ХІХ ст. один паломник із наших країв, колишній запорізький козак, що їздив до Палестини через Константинополь, зустрів у турецькій столиці 120-річного старого, брата померлого на чужині запорізького отамана Михайла Губи. У 1775 р. цей отаман разом зі своїм рідним братом якраз і ховав скарбницю в балці біля однієї забутої могили. Стародавній козак розповів паломнику: «Шукати козацьку скарбницю треба недалеко від м. Вознесенська, біля переправи через Буг – останньої перешкоди на шляху козаків, що бігли на чужину. За Бугом була вже «турецька земля». По сусідству з цією переправою неподалік могили для відводу очей вритий у землю хрест. Під ним ніхто не похований. Повернувшись обличчям до цього хреста, треба відміряти від могили сім сажнів. Там має бути канава, а в ній великий камінь, а не виявиться каменю, знайдеш у ньому ланцюг. Одним кінцем вона прив'язана до дверей льоху, іншим до закопаного в землю кам'яного чурбану. Відкопаєш перші двері, під ними знайдеш ще дві, що ведуть у різні льохи. Там приховано багато цінної зброї та начиння та все військове срібло… Золотих монет там немає. Семен Губа переплавив їх у зливки і сховав ці зливки в іншому місці.».

Паломник, повернувшись на батьківщину, почав старанно розшукувати скарбницю і за п'ятдесят верст від Вознесенська дійсно знайшов те саме місце, де запоріжці, що залишили Січ, переправлялися через Буг. Знайшов він поблизу цього місця і хрест, і точно: ніякої труни під ним не було. Був поблизу і насип, схожий на могильний. Але, відмірявши від неї сім сажнів, шукач скарбів уперся в будинок волосного старшини Івана Заблоцького. Хазяїн опинився у від'їзді, а мати його Валентина була досить похмурою старою.

За пляшкою горілки стара розповіла гостю, що покійний чоловік її пустив одного разу ночувати якогось стародавнього старого й щедро його почастував. Той виявився колишнім запорожцем, який прийшов з чужини поглянути на рідні місця і знав, де закопано військову скарбницю. Відкопувати її йому вже було не під силу, і він поділився секретом із гостинним господарем. Той установив, що на місці, вказаному старим, стоїть тепер хата однієї вдови. Він умовив її помінятися з ним будинками — адже його хата була краща. Виславши з неї дітей, чоловік оповідачки після довгих зусиль зсунув виявлений ним під підлогою важкий камінь і спустився в яму, що відкрилася під ним, але відразу вискочив з неї назад. Чи надірвався він чи наковтався поганого повітря, що накопичилося під землею, але незабаром помер. Вдова запросила місцевого батюшку, той сказав, що на чоловіка накинувся сам диявол. Тоді батюшка разом із вдовою закрили вхід у підземелля, посунули камінь на колишнє місце і заклавши його цеглою, поставили над ним піч, та освятили хату. Пошуки скарбів на цьому припинилися, власник секрету намагався умовити вдову розібрати цю піч і знову взятися за пошуки скарбниці, але вона про це не хотіла і чути.

З того часу так і спочивають глибоко під землею, у кам'яному льоху, скарби запорізьких козаків.